Коли серце вимагає свободи.
Кожному з нас буває важко, коли хочеться просто кричати…час наче зупиняється, на душі так пусто-пусто, а в голові, як на зло, рояться думки. Їх так багато, що вони там не поміщаються, перескакують одна-одну, обриваються на половині і розбиваються, начеморські хвилі об скали безвиході. І ти щосили намагаєшся заснути, це здається єдиним виходом. Віриш в те, що завтра все буде інакше, простіше, легше…Ти дуже сумуєш, а за чим – незрозуміло, ти плачеш, але без сліз, ти непритомнієш, не закриваючи очей, ти летиш кудись і знову повертаєшся, ти так хочеш позбутися цієї важкості…Хочеться говорити, та в горлі сухий згусток, грати…грати на фортепіано чи гітарі чи на чомусь ще, чи на сцені, щоб на одній репетиції за декілька годин народжуватися і вмирати і відчувати чужі почуття – будь-які, аби не свої…. або малювати найяскравішими фарбами найсміливіші пейзажі, або танцювати до скону… замінивши кров у своїх жилах музикою, щоб вона пульсувала в тобі і заповнила тебе повністю, по вінця…Словом, ти в полоні самого себе…
В певний момент ти зрозумієш, чого тобі не вистачає – почуття схожого на ковток свіжого повітря….свободи. І можливо це навіть не та свобода, яку тобі дарують люди, не запроторивши тебе до тюрми, або не закувавшив ланцюги обов’язків. А та свобода, яку дарує природа, гармонія Бога… свобода, яка живе в твоїй душі, поруч із миром радістю та легкістю. Свобода від почуттів, коли ти розумієш, що тебе нічого ніде не тримає, твій наступний подих ні від кого, крім тебе, не залежить. Ти допомагаєш людям – вони тобі, знайомишся і забуваєш, ідеш і повертаєшся, падаєш і піднімаєшся. І знаєш, що ти твориш….твориш мелодію свого життя, танцюєш танець долі, малюєш натюрморти майбутнього, пишеш сценарій своєї п’єси…і граєш головну роль режисера….І все це - вашаз Богом таємниця, захованав маленькій коробочці в найпотаємнішому куточку серця. І це єдиний багаж, який треба брати з собою в будь-яку подорож…
Відкривши цю коробочку ти засинаєш, з солодким задоволенням від того, що згадав про неї…і скоро зійдеш з цього поїзда відчаю, щоб пересісти в новий літак або корабель на вокзалі життя. І в ту мить, коли ти все це відчуєш, я побажаю тобі Щасливої дороги!!!
Оксана Шишина-Ковалик, передрук з «Української правди», 2008 рік.
Худобиськи які