Глухо і жваво падали каштани. Розколюючись, котилися асфальтом і за мить завмирали, очікуючи своєї подальшої долі.
Одне із таких шоколадних ядер стукнулося об бетонний бордюр, відкинуло колюче вбрання і вдарило Юру по носі. Він рвучко підскочив і озирнувся навколо в пошуках надокучливо - безцеремонної дітвори. Та у парку окрім нього не було жодної душі. І він, збагнувши, що каштан не витівка недруга, а лишень пустощі природи, широко посміхнувся, підняв причину роздратування, обнюхав і поклав до кишені. Присів на лавку і взявся шукати на своєму радіоприймачі "Свободу."
У парк зайшла молода пара і неквапом попрямувала алейкою. Хлопець час від часу поривався розказувати щось смішне, та думки крутилися виключно навколо непристойних історій та анекдотів. А тому він не спішив повідати їх дівчині під час першого побачення. Розмова не клеїлася. Дівчина копала попереду себе хаотично відскакуючі каштани.
Хлопець слідкував поглядом за траекторією їхнього польоту і побачив наприкінці доріжки згорблену постать Юри, котрий слухав радіо. Одразу піднявся настрій.
- Наталочко, он бачиш на тій лавці сидить чоловік. Ходімо поспілкуємося з ним. І посміємося водночас,- весело запропонував хлопець.
- А хто це? - не зрозуміла дівчина.- І чому ми будемо сміятися?
- Ну, це Юра - Поліглот. Він ненормальний, а тому смішний, зате розумно говорить і багато знає.
- А чому - Поліглот? - здивовано спитала Наталка.
- Та прізвисько у нього таке, - сміючись пояснив хлопець. - Кажуть, що він зійшов з розуму від науки. Він ще за Союзу вчився у Московському Державному Університеті на факультеті іноземних мов і одночасно вивчав декілька. Ленін проти його знань видався б неуком. Ну і не витримав такої інтенсивної навантаженості. Щось з мозком сталося. Він повернувся з Москви й з того часу так і живе - цілими днями безцільно бродить містом і слухає свій радіоприймач.
- І багато він мов знає? - перебила зацікавлено дівчина.
- Близько тридцяти. Та чесне слово! - вигукнув хлопець, побачивши, що
Наталка недовірливо дивиться на нього. - Ми колись спеціально перевіряли з допомогою словників. Ну, можливо, недосконало, але в розмовних межах точно. Хоча насправді збожеволів він не від науки, просто у ті часи його батьки змушені були так пояснювати.
- А правда ж яка? І звідки ти знаєш?- заінтриговано спитала Наталка.
- Він з батьками живе по-сусідству від мене. І якось його мати повідала моїй, як все було насправді.
- Розкажи, будь-ласка,- попросила дівчина.
- Вже після першого курсу стало зрозуміло, що Юрі світить чудова кар’єра дипломата. А на третьому його почали настирливо вербувати у КДБ. Він категорично відмовлявся. І от під час однієї з розмов у кабінеті ректора університету один офіцер, знервований безплідністю своїх доводів та переконань, взявся погрожувати: "Всі ви, "західняки", коли заходить мова про те, щоб прислужитися Батьківщині, впираєтеся, мов віслюки. Але якщо ти розумний, то маєш знати, що в кінці-кінців навіть найвпертішого віслюка можна примусити рухатися. І для цього є багато можливостей".
На ці слова Юра, в притаманній йому на той час саркастичній манері, відповів: "Ви, шановний, так евфуїстично висловлюєтеся, що мене аж заздрість бере ..." Та договорити не зміг, бо кулак виведеного із себе незрозумілим словом "кадебіста", врізався у Юрине підборіддя. Він впав, сильно вдарившись потилицею об край дубового стола.
Потім Юра довго лікувався, але з головою вже коїлося щось ненормальне, бо внаслідок удару утворилася пухлина в мозку. І його відправили додому. А "евфуїстичний" означає пишномовний. Ось так!
Хлопець закінчив розповідь і взявши під руку дівчину, підійшов до Юри.
- Привіт, сусід! Як справи? Як тобі сьогоднішній день? Присісти біля тебе можна?
Юра подивився на хлопця і приглушив звук приймача.
- А, це ти Ромку. Сідайте, звичайно. Інших лавок немає в скверику. Все потрощили, - відповів чоловік і посунувся до краю. - Молодь зараз просто неймовірно вандальна, все ламають, трощать, калічать. А справи чудові, якщо говорити конкретно про мою особистість. А щодо держави - то її справи зовсім кепські. А день небезпечний.
- Чому!? - ледь стримуючись, щоб не розсміятися, спитала дівчина.
Причина для сміху дійсно була - вишукано-інтелектуальна манера розмови ніяк не пасувала цьому немолодому вже чоловікові з весело - ідіотським виразом обличчя.
- Чому - що? - перепитав Юра.
- Ну, день чому небезпечний?- трохи розгублено виправила себе Наталка.
- Ага. А чому у країні справи нікудишні, вам значить, відомо. Гаразд. Каштани падають. Один перед вашим приходом мені ледь око не вибив. Хоча - навіщо мені очі? Вже й так сил немає дивитися на те, що відбувається довкола ...
- Точно, ти ж радіо весь час слухаєш! Тому інформацію більше вухами сприймаєш. Очі тобі дійсно не потрібні! - "підколов" Юру хлопець.
- Е, ні! Очима я бачу нашу сірість і наші біди, наше приниження та нашу приреченість, - розтягуючи слова не погодився чоловік.- А вухами я музику слухаю. А ще - танцюю.
І Юра піднявся з лавки, витягнув перед собою приймач, з якого якраз лунала запальна мелодія, почав кружляти навколо молодих людей, притопуючи ногою і блаженно посміхаючись.
- Ну все! Якщо Поліглот танцювати почав, то це надовго і розмови не получиться. Ходімо, бо зараз він і тебе запросить.
- Адьюс, аміго!* - попрощався хлопець.
- Аста ла віста, мучачас!** - відкликнувся щасливим голосом танцюючий Юра.
*Бувай,друже! (ісп.)
** До зустрічі, діти! (ісп.)
Віталій Гнатюк
Худобиськи які