Середа, 01 лютого 2017, 10:00
Як забуті мільйони закатруплених на численних світових і не дуже, громадянських і визвольних війнах, локальних конфліктах, повстаннях та революціях.
Безіменні солдати усіх воєн минулого, від первісних конфліктів до першої світової включно - кожен із них був особистістю із мріями та бажаннями і планами.
І що найбільш прикро - імена жертв забуваються одночасно із їх убивцями.
Вони всі стали просто історією, беземоційними скупими рядками у текстах для окремих студентів.
І як би ми не силувались тримати в пам'яті - все безслідно затреться. а пам'ятники стануть просто шматком бетону та металу, на яких будуть пити свої капучини наступні покоління безтурботних підлітків.
Оцей блакитноокий хлопчина, якого репостять, зауважив, що у нас з ним був день народження в один день.
І він не долетів свій черговий круг навколо сонця на цій дурнуватій планеті, бо потрапив у історичну м'ясорубку.
Я дуже сильно проти глорифікації цих людей, бо роблячи з них героїв, ми забираємо від них їх людське.
Вони не народжені для того, щоб бути убитими. Це не є їх сенсом життя. Вони звичайні люди, які теж хотіли ходити по вулицях, пити каву, спати пообіді і дивитись фінал Ліги чемпіонів. І які взяли на себе гігантський непідйомний тягар.
Мене нервує оця героїчна риторика - він помер, але він герой.
Це така дурнувата індульгенція, котру живі роздають мертвим через ніяковість, що вони ще живі.
Шкодуйте їх, а не возвеличуйте.
Мені не потрібні герої. А прості живі люди.
Бо мертвий - це вже назавжди.
А живий - трошки-трошки.