Наше життя схоже на спалах. Та чи помічали ви, що найсильніше цей спалах світить саме перед згасанням.
Ось так і людина починає цінувати своє життя, — кожен день, секунду — перед смертю. Саме ця людина розуміє, що кожен прожитий день ніколи не повториться, кожна щаслива хвилинка, ні, навіть секунда, настільки дорогоцінна, що нею потрібно насолоджуватись, як вином довгої витримки. Ця людина дивиться на світ зовсім іншими очима, в людях бачить добро, в природі — красу.
Саме тоді усвідомлює вона і велич та всемогутність Бога…
Життя Ніни Федорівни було як відлуння потягу «чух-чух, чух-чух» —рівномірне, одноманітне, і, як виявилось, сіре і нудне. Тільки сьогодні, лежачи на смертному ложі, вона усвідомила, що нічого не нажила, мало того, нічого вона не варта в цьому світі. І це при тому, що останні двадцять років пропрацювала директором одного доволі успішного підприємства, збудувала великий особняк за містом, який місцеві жителі називали «палацом». Все життя присвятила роботі, заробітку грошей.
Сьогодні, коли вона усвідомлює, що це її останні дні, зі сміхом згадує свої життєві настанови. «По-перше, я завжди говорила, якщо хочеш зіпсувати собі кар’єру, заведи сім’ю. По-друге — щось втрачає тільки той, в кого є що втрачати. Все життя мене вважали сильною людиною — стальною леді, неприступною сніговою королевою, жорстким стервом. Хм… А я була всього-навсього переляканою жінкою, яка боялася болю, розчарування, тому й ховалася за ширмою роботи. Я грала роль стальної леді, трудоголіка і не помітила, коли ця роль стала всім життям. У той час, коли мої подруги ходили на вечірки, я сиділа за книгами. Потім, коли вони одружувалися, я шукала пристойну роботу. Коли вони народжували дітей, я писала звіти. Коли подруги розповідали, як довгими вечорами вони сиділи над дитячими колисками, як тішилися першими кроками, словами, я могла похвалитися першими успіхами в кар’єрі. Згодом це мені набридло і я зробила все, щоб ці домогосподарки зникли з мого життя. Почала керуватися новим правилом: «Успішні люди спілкуються із успішними!!!».
З того часу я перестала спілкуватися із родиною. Ці селюки мене просто бісили. Тільки тепер я розумію, що я їм заздрила! Адже в них було з ким пожартувати, чому потішитися і навіть на кого посердитися. А я? Одним-єдиним другом у мене був кіт Барбос, який заміняв мені друзів, та й той інколи так презирливо дивився на мене, що одразу ж отримував стусана. Якщо в мене був поганий настрій, то задля того, щоб його поліпшити я виливала бруд на працівників або, якщо було зовсім зле — звільняла когось. Ось так пройшло все життя!»…
Потім на фірмі наступили тяжкі часи. Керівництво не справилося зі своїми обов’язками, і фірма збанкрутувала. Ось така «королева» позбулася свого трону. Коли довелося влаштовуватися на роботу, то виявилося, що Ніна Федорівна нажила собі чимало ворогів. Та й це не найгірше. Як стало очевидним, що жінка, окрім того, щоб керувати людьми, більше ні до якої роботи не здібна. А кому сьогодні потрібен керівник пенсійного віку? Дорогу молодим, як-то кажуть. Ось і залишилась одна у своєму величезному домі. Так стало важко та сумно, так самотньо, що хоч у піжмурки із Барбосом грай. Отримувала копійки пенсії (хоча для посереднього пенсіонера ця сума була б неабияким статком), депозит від банку — і це для неї було просто ніщо, ледве вистачало, щоб оплатити свій "палац". Згодом пенсіонерка продала свої володіння і придбала кватирку в центрі міста. Не пройшло і трьох років, як Ніна Федорівна перетворилася на пристарілу жіночку, котра сидить під під’їздом та пліткує про сусідську молодь. А коли старенька захворіла, то сусідка Валя викликала «швидку», лікарі щось вкололи жінці і запевнили, що найкраще — їхати до лікарні. Проте пані Ніна навідріз відмовлялася туди їхати. Адже там, серед хворих і їхніх відвідувачів, вона почуватиметься зовсім самотньою.
Ось так лежала Ніна Федорівна зовсім квола, самотня та ображена сама на себе. "Це ж треба було так спаскудити собі життя!!!" — подумала жінка та заплющила очі...
Зоряна Деркач
Худобиськи які