Понеділок, 05 березня 2012, 13:11
У стародавньому Скалаті зрощена спортсменка Марія Хлян у здавалося б нетрадиційному для жінок спорті – важкій атлетиці. Марія несподівано для багатьох сміливо увірвалася до еліти української жіночої важкої атлетики, і нині ще молода дівчина з цього провінційного містечка (Марічці лише 19 років) має непогані шанси потрапити на Олімпійські ігри-2012. Про те, як давалися перші кроки на помості і майбутні олімпійські перспективи, розповіла в ексклюзивному інтерв’ю "Номер один" молода, але відома спортсменка Марія Хлян.
З тендiтної дівчинки у… важкоатлетку
– Марічко, широкій спортивній громадськості ти – «терра-інкогніто». Розкажи, коли і де народилася, як сприйняли твої уподобання батьки?
– Народилася я 8 червня 1992 року в Скалаті (Підволочиський р-н). Ні батько, ні мати спортом не займалися, тому як тільки дізналися, що я пішла в зал пiднiмати штангу, були противниками цього, бо вважали важку атлетику не жіночим видом спорту. Однак з часом побачили, що я прикипіла до штанги, і змирилися з тим, чим я займаюся.
– За яких обставин прийшла в секцію важкої атлетики?
– Було мені тоді 14 років, а сталося все випадково. Багато друзів-хлопців займалися важкою атлетикою і запросили мене піти з ними в зал, щоб подивитися, як вони тренеруються. Сама спробувала підняти штангу, сподобалося, і з тих пір не зраджую їй.
– Чи займалася іншими видами спорту?
– Недовго відвідувала секцію волейболу. А ще певний час займалася вокалом. Понад два з половиною роки вчилася в музичній школі.
– Коли зрозуміла, що важка атлетика – це саме той вид спорту, в якому тобі вдається показати найкращі результати?
– Особливого вибору в мене не було. В Скалаті культивували лише два види спорту – волейбол і важку атлетику. Для волейболу в мене був замалий зріст, а от у важкій атлетиці одразу стала показувати непогані результати, тому на ній і зупинилася.
– Якими були умови для занять важкою атлетикою в Скалаті, адже це провінція, і в таких містечках завжди важко знайти навіть приміщення для занять будь-яким видом спорту?
– Тренувалися ми у підвальному приміщенні місцевого будинку культури. Поміст і тренажери – оце й усі принади нашого залу. Скажу більше, в нас навіть не було жіночого грифу, а тому норматив майстра спорту виконала на чоловічому.
– Коли до тебе прийшли перші спортивні успіхи?
– У перший рік занять, а було це в 2007 році, я поїхала на чемпіонат області у Хоростків й одразу виборола перше місце. Пригадую, тоді виступала у ваговій категорії до 53 кг та підняла в ривку 30 кг і поштовху – 37 кг.
– Хто тебе «виводив у люди» і хто нині є твоїм тренером у збірній?
– Мої тренери у Скалаті – подружжя Вiктор Симів та Вікторія Шаймарданова. Сьогодні ж , тренуючись на олімпійській базі в Конча-Заспі, мною опікується головний тренер жіночої збірної України Денис Готфрід.
– Скільки за тренування доводиться підняти «заліза» (в тоннах) і чи вистачає часу на відпочинок?
– Відпочивати немає коли, адже йде відбір на Олімпійські ігри. Скажімо, минулого року як поїхала 7 січня в Київ, то потрапила додому в Скалат лише наприкінці року, після чемпіонату світу у Франції. Відсвяткувавши Новий рік разом з родиною, вже на саме Різдво довелося знову повертатись у розташування збірної. А щодо тренувань, то за одне заняття піднімаю до 10 тонн, а таких тренувань буває в день і по два…
«На дорослому чемпіонаті світу двічі знепритомніла»
– У яких міжнародних змаганнях тобі вдалося вже взяти участь?
– Перший мій міжнародний досвід був в Ізраїлі на чемпіонаті Європи серед кадетів (вік до 17 років), де я посіла 6 місце. Аналогічні місця виборювала на європейській і світовій першостях серед юніорів (до 20 років) на Кіпрі та у Малайзії відповідно. Натомість минулоріч відбувся мій дебют на дорослих змаганнях. На ліцензійному чемпіонаті світу в Парижі (Франція) стала 14-ю.
– Що сталося з тобою в Парижі, адже на помості ти знепритомніла?
– Я двічі знепритомніла. Спершу під час першої спроби у поштовху. Тоді мене одразу вивели з цього стану, позаяк потрібно було брати хоча б якусь вагу, щоб не мати нуля у графі «підняті кілограми». А коли у другій спробі я підняла штангу над головою і почула відмашку суддів про те, що вагу зафіксовано, вдруге знепритомніла. Цього разу вже не пам’ятаю, як все сталося і як мене виводили з залу. Переконана, що ці випадки сталися зі мною, по-перше, через те, що це був мій перший відповідальний старт у кар’єрі. А це неабиякий стрес для будь-якого спортсмена. По-друге, довелося багато втратити ваги, адже зазвичай я виступаю у категорій до 69 кг, а того разу тренери вирішили мене випробувати в меншій вазі – до 63 кг.
– Чи є у тебе конкуренти в Україні?
– Головний мій конкурент – це, звісно, штанга, а із суперникiв – Юлія Артемова з Харкова. Ми показуємо практично однакові результати, а хто з нас кращий, покажуть результати на офіційних змаганнях. Але якщо брати світовий рейтинг, то там я входжу до 15-ки кращих.
– Дискваліфікація Ольги Коробки привідкрила тобі шлях на Олімпіаду?
– Ні, дивідендів ця дискваліфікація не дала жодній українській важкоатлетці. Оля виборола ліцензію на ОІ, і вона в будь-якому разі поїхала б на Олімпіаду, адже розглядалася реальною претенденткою на призове місце. Натомість так сталося, що, маючи чотири олімпійські ліцензії, Україна розпрощалася з однією, яку вже не повернути.
– Наскільки реально тобі потрапити в число обраних?
– У кожної з дівчат, які нині входять у склад збірної, є шанс, і я не виняток. Наразі потрібно вдало виступити 7 березня в Чернігові на кубку України. За його результатами визначаться спортсменки, які поїдуть на чемпіонат Європи в Туреччину. При цьому тренери будуть тримати інтригу до останнього й остаточно визначать обрану трійку під час контрольних виступів уже в Україні.
– Хто твій кумир у важкій атлетиці?
– Найперше – це тренер Вiкторія Шаймарданова. А також головний тренер збірної, призер Олімпійських ігор Денис Готфрід і Наталія Скакун – перша і єдина в Україні олімпійська чемпіонка в жіночій важкій атлетиці. Багато у моєму становленні дала і подруга по збірній, на жаль, нині дискваліфікована Ольга Коробка.
– Чого прагнеш досягти у важкій атлетиці?
– Моя мета – бути у призерах на Олімпіаді! Неважливо, коли це буде – цього року чи через чотири роки. Планую як мінімум до 25 років професійно виступати на помості, а далі варто подумати і про сім’ю.
– Скільки, на твою думку, потрібно підняти, щоб бути на п’єдесталі пошани в Лондоні?
– Якщо вдасться підняти у ривку 115 кг і поштовху – 140 кг, то на 90% це призова трійка.
– А які на сьогодні у тебе особисті рекорди?
– Якщо брати офіційні змагання, адже тільки на них фіксуються рекорди, то у ривку максимальний результат – 106 кг, у поштовху – 125 кг. Було це на минулорічному чемпіонаті України.
Віталій Попович, “Номер один”
Худобиськи які