Горе-лікар «не помітив» мертвого плода дитини

На щастя, хоча б одна дитина вижила, але…

Халатність медиків все частіше примушує заду­матися. Адже в силу тих чи ін­ших обставин вони часто ставлять неправильний діагноз, а звідси і лікуван­ня, яке не призводить до одужання, а, навпаки - погіршує стан пацієнтів. 

Про злочини лікарів знають всі. Але всі мовчать  

Так, більшість спра­вжніх, совісних лікарів готові на самопожертви, не зважаючи на копійчані зарплатні, недостатність відповідного медичного обладнання, жалюгідність умов, до яких довела дер­жава, через що і страж­дають безвинні люди.

Але що робити, коли у медич­них закладах з'являються горе-лікарі, які на твоїх очах абсолютно байдуже ставляться до пацієнта, маніпулюють його жит­тям? Адже саме через таких горе-лікарів люди с­тають каліками на все життя. І, що найстрашніше, калічать дітей.

Нестерпно, коли  знаєш, хто це зробив, але не розумієш - за що? Знають про їхню вину й інші – правоохоронці, колеги-лікарі, та й, зрештою, самі батьки.

Знають, але мовчать і нічого не роблять для того, щоб притягти винуватців до відповідальності за смерть чи каліцтво дитини. Завжди спрацьовує „відмазка” - це зайвий клопіт, бо для цього потрібні гроші і час, яких у них немає. Так вже сталося, то нехай так і буде - Бог як дав, так і взяв, а до його діла немає чого нам, смертним, лізти.

Тим часом, ось такі горе-лікарі, й далі безкарно роблять свої страшні справи - свідомо прирікають вагітних жінок на й без того тяжкі муки при пологах, ганебно беруть гро­ші, які пацієнти простягнуть тремтячими руками, гадаючи, що після цієї подачки лікарі полегшать їхню участь.

Тра­гедія, коли наше життя псують некомпетентні лікарі. Коли, ще вчора абсолютно здорова вагітна жінка, сьо­годні дізнається, що дитя стане калікою, або й взагалі народилося мертвим, а лікарі лише розводять руками, мов­ляв, що вдіємо, непередбачувана травма під час пологів.   

Переламані хребти, ніжки, руки, пошкоджені голови - це не весь перелік тих, як вони називають, непередбачуваних травм, бо зі всієї сили просто таки виривають дітей із лона матері залізними щипцями й ще невідомо чим.

Чи спроможна жінка, яка довгих дев’ять місяців виношувала під серцем свою кровинку, рахуючи не лише тижні, а й дні, секунди, коли на світ з'явиться її дитя, усвідомити, що все втрачено і з лікарні вона йтиме одна, не пригортаючи до грудей ко­хану дитину. Що тоді від­чуває лікар, з вини якого до родини приходить таке непоправне горе?

Долю сімї скалічив лікар   

Саме  через  провину „лікаря” прийшла біда і до сім'ї Віталія та Ірини Синицьких (прізвище та імена змінені - прим.ред.) з Чорткова. Ірина очікувала народити двох   здорових близнят-хлопчиків, але доля, руками тих же «випадкових» лікарів, розпорядилася по-іншому.

На 32-му тижні ва­гітності на її тілі з'явилися незрозумілі плями, а подекуди і пухирці. За словами лікаря, їх спричинила гормональна мазь. Обстеживши свою па­цієнтку, лікар повідомив, що сер­цебиття малюків у нормі і... відпустив на вихідні додому. А десь через п'ять діб почалися перейми. Що насправді відбувалося за дверима родзали - сім'я й досьогодні не знає. Лікар лише повідомив, що стався прикрий випадок - один плід був вже мертвий, а інший у критич­ному стані.

Але є дещо важливіше за випадок - здоровий глузд, адже алергію та пос­пішні пологи викликав саме мертвий плід, який лікар завчасно "просто не помітив". Тіло дитини в утробі матері майже розклалося. Зважаючи на критичний стан іншого малюка, лікар констактував діагноз - гіпоксично-ішемічне ураження ЦНС з набряком головного мозку, синдром рухових розкладів, двобічна пневмонія бактеріального та ателектатичного ґенезу. Ці невтішні прогнози і заключення, але най­страшніше - важко виліковні. Натомість, лікар формально висловився – зробив все, що міг, хто може, нехай зробить краще.

«Невимовно болісно розкривати наші муки і страждання, - розповідає батько, - ми витра­тили надзвичайно велику суму коштів, доправили дитину, яка вижила, до Тернополя, де впродовж двох місяців малюк перебував на інкубаційному утриманні. Що далі - то гірше. Під час вилис­ки встановили ще одну нев­тішну патологію - ретинопа­тія недоношених очей. Далі були дві невдалі операції в одній із лікарень міста Одеси. Через З тижні лікарі дали направлен­ня до Київського консуль­тативного центру "ОХМАТДИТ". Сказали, що домови­лися з тамтешнім лікарем, який одразу вживе нагальних заходів щодо одужання ди­тини. З'ясувалося, у супроводі до Києва нам відмовили, обмежившись простим виба­ченням. Натомість, квола дитина їхала до клініки не у "кареті" швидкої допомоги, а у загальному вагоні-купе "Укрзалізниці"! Це нонсенс! Кричуща лікарська байду­жість! Як іще пояснити таке нечувано антирелігійне став­лення до людського життя? Після приїзду до столиці, жодний з, начебто домов­лених, лікарів нас не зустрів, бо перебували чи то у від­пустці, чи то про наш приїзд абсолютно не були проін­формовані!".

Добрі люди є…

"Нам нічого не залиша­лося, як шукати допомоги у добрих людей, - продовжує мати  Ірина. - Звинувачувати ліка­рів вже немає сенсу, у будь-якому разі за свої злодіяння постануть, якщо не перед гро­мадським судом, то перед Господнім однозначно. Сьогодні для нас найважливіше підняти нашого синочка Віталіка-молодшого на ніжки й дочекатися, коли він нарешті зможе розплющити оченята і побачити своїх тата і маму".

Доля посміхнулася цій сім'ї, бо на своєму збо­леному шляху вони таки зустріли добрих, чуйних, ми­лосердних людей, завдяки моральній та фінансовій підт­римці яких жевріє у серцях батьків надія та віра, що їхній синочок зможе подолати свої недуги. Після багатьох спроб добитися допомоги від лікаря, який не догледів свою пацієн­тку, родина Синицьких все ж не опустили рук.

"Допомога прийшла тоді, коли вже й не сподівалися, - каже батько Віталій. - Ми щиросер­дечно вдячні Мирославу Мотюку, народному депута­ту України першого скликан­ня; Романові Чортківському, голові Чортківської районної ради та його колишньому заступнику Іва­нові Вівату; Любомиру Білику, директору Чорткіського державного медичного коледжу; Олек­сандрові Стаднику, голові постійної депутатської комісії з питань бюджету Тернопіль­ської обласної ради; Ользі Дейнеці, головному педіатру Тернопільської області; Анас­тасії' Сотник, лікарю Терно­пільської обласної дитячої лікарні; Чортківському соціа­льно-реабілітаційному центру «Дорога в життя», районному громадському об'єднанню «Лебедята», а також волон­терам та меценатам, особливо пані Марії зі Львова, і просто чуйним до чужого горя лю­дям, які не шкодували своїх грошей, аби наш синочок з кожним днем почувався краще.    Страшно уявити, що було б, якби вони не підт­римали нас у таку скрутну хвилину. Ми щиро завдя­чуємо цим людям за допомогу та щодня молимо Бога за здоров 'я та добробут у їхніх родинах".

Висновки робіть самі

На жаль, свавілля й не­вігластво докорінно змінили душі і серця українців. Здається, не існує правди - панує лише корупція, загублено десь у просторі моральність та елементарний гуманізм. Де ж поділися люди, віддані служителі Гіппократа, які дійсно гідні професії - лікар? Професії, яка потребує най­більшого таланту, внутрішньої сили та невичерпної доброти, людяності, самовіддачі і самопожертви. Саме від представників цієї професії залежить наше здо­ров'я та життя. Хочеться вірити, що у подальшому професію "лікар" обиратимуть ті, які від народження створені стати працівниками медици­ни, які дійсно плекають той істинний промінь обов'язку та милосердя, що зігріває всіх людей, хто звертається за допомогою у надії звільнитися від страждань та болю.

       Ілона Стула і редакція "Тернопільского тижня”