Пам'ятаєш, мамо, свої слова чотирьохрічної давнини: "Ти знайдеш ще собі багатого та розумного принца, доню!?" Це ти говорила з посмішкою на обличчі, а в цей час моєму колишньому чоловікові суддя оголошував вирок – п’ять років позбавлення волі. Я дивилася у його переповнені болем очі — у них сльозами застигли приреченість і пустка ...
Я ненавиджу тебе за це, мамо...
Перший раз я запитала у тебе про тата, коли усі діти, котрі як і я вперше переступили шкільний поріг, тримали за руки своїх батьків: з одного боку усміхнених мамів, а з іншого -статечних татусів. Замість відповіді ти боляче стиснула мені руку і зло зиркнула на мене. До тієї миті я думала, що у всіх такі ж сім’ї, як і у нас: сварлива баба і непомітно-слухняний дід, котрі виховували мене від самого народження, завжди відсутня ти і перелякано-чемна я. Більше про батька я не розпитувала, хоча протягом усього свого життя провела не одну ніч з мокрою від сліз подушкою і з думками про нього...
Я ненавиджу тебе за це, мамо ...
Влітку ти возила мене на море. Купляла мені все. А уроки зі мною готували підсліпувата баба та глухий дід. На мене ти не мала часу, бо, приїхавши ввечері з роботи, лягала на диван і дивилася телевізор. У 13 років я вперше не прийшла ночувати додому — мене цілу ніч розшукував по селі все той же дід, У десятому класі ти оплатила мій перший аборт ...
Перед випускним екзаменом з географії до мене підійшла однокласниця, котра мене не любила і при всіх крикнула: "Ти така ж, як і твоя мама. Вона тебе нагуляла, чим зганьбила своїх батьків. І тебе чекає така ж доля! Згадаєш мої слова ..." Я розревілася і отримала "четвірку" на екзамені. Так я втратила "золоту" медаль і отримала жахливе психологічне потрясіння...
Я ненавиджу тебе за це, мамо ...
Ти влаштувала мене у престижний інститут і дуже пишалася цим. Хоча перед ким - я не знаю. Гості у нашому домі були рідкістю, сусіди з нашою сім’єю спілкувалися не дуже охоче, а односельці тебе просто цуралися - бо ти незрозуміло чому поводила себе зі всіма зверхньо і трималася від усіх осторонь.
Згодом я вийшла заміж за Віктора. У нас народився дивовижний синочок. Подружнє життя не завжди було "солодким". Чоловік був мрійником і не дуже пристосованим до сучасного життя, але ти переконувала мене, що він — ледар та пияк. У нас все частіше виникали сварки та дебоші. Все це разом з твоїм постійним нагадуванням: "... ти заслуговуєш більшого, доню ... казала я тобі: "Виходи заміж за ..." — штовхнули мене до розлучення. У мене просто не витримали нерви. Віктор справді був не найкращим чоловіком. Хоча батьком для нашого сина він був хорошим. Я також багато в чому була не права, а точніше, я не знала, як потрібно жити з чоловіком. Просто не знала, що означає мужчина в домі. У мене не було прикладу. До того я думала, що жити потрібно тільки для себе і весь навколишній світ повинен був крутитися винятково навколо мене. Цей хибний світогляд я перейняла у тебе. Але на момент розлучення мій розум був затуманений злістю на чоловіка. А він просив, благав, вмовляв мене схаменутися. Він навіть у приміщенні суду стояв переді мною на колінах і вибачався, та у моїх вухах дзвенів твій голос, мамо:" ... Ти все правильно робиш, доню, з ним неможливо жити, стій на своєму і не забирай заяву ..."
Я ненавиджу тебе за це, мамо ...
Потім почалися нестерпні для мене і пекельні для Віктора місяці. Він не міг змиритися з втратою сина, нервував, від злості робив неприємності мені й створював проблеми собі. Ти проганяла його від нашої хати, коли він приходив до сина. Ти кидала слухавку телефону, коли він дзвонив. І коли я, скориставшись твоєю порадою, пригрозила йому, що якщо він ще хоча б раз прийде до сина, то ми викличимо міліцію — він відштовхнув тебе з дороги і попрямував у дім. До свого сина. А ти впала на землю і зламала руку.
Все, що відбувалося після цього, пригадується сьогодні якимись химерними уривками: ти побігла до телефону і викликала міліцію; я просила тебе не робити цього, адже Віктор не зумисно це зробив, але ти кричала на цілу вулицю, що тільки так я зможу назавжди позбутися його і знайти собі гідного чоловіка.
Боже, я навіть після того, як Віктора забрав наряд міліції, не збагнула всього трагізму тієї ситуації і ходила з тобою до сусідів, щоб впросити їх підтвердити факт "жорстокого" побиття тебе моїм колишнім чоловіком...
Я ненавиджу тебе за це, мамо ...
З того дня минуло більше чотирьох років. Ти все така ж: гордо ходиш по вулиці. Ти водиш до школи свого онука, бо його батьків немає поруч — тато, якого він згадує щодня, сидить у в’язниці, а мама ... Мама знайшла свого "принца": він лежить на ліжку, а я годую його з ложечки. Він дуже багатий. Він італієць, мамо. Йому 91 рік. І його родина платить мені, своїй наймичці, 500 євро у місяць за те, щоб я годувала, мила, перевдягала і обтирала старечу слину з його обличчя ...
Я ненавиджу тебе за це, мамо ...
Мені майже щоночі сниться Віктор, мамо. Я вже давно прошу в Господа прощення за те, що накоїла в житті. Я мрію тепер тільки про одне, щоб я з сином дочекалися Вікторового звільнення. Щоб він повернувся здоровий і неозлоблений на весь світ. І щоб він коли-небудь пробачив мені увесь той біль, котрий я йому завдала. Я буду просити у нього пробачення стоячи на колінах і заливаючись сльозами — як він це робив чотири роки тому. Але я тоді не слухала своє серце і свій розум. Я прислухалася до твоїх слів.Я ніколи не пробачу тобі свого поламаного і Вікторового скаліченого життя, мамо...
Я тебе ненавиджу!
Віталій Гнатюк