Середа, 27 березня 2013, 00:57
У курортне карпатське містечко Яремче, що на Івано-Франківщині, їдуть туристи з усіх куточків колишнього Радянського Союзу і з-за кордону, а ще у передмістя цього міста - Дору, стікаються прочани, аби взяти участь у богослужіннях в монастирській церкві отців студитів, провідати могилу і поклонитися світлій пам'яті багатолітньому настоятелю місцевого монастиря ієромонаху Студійського уставу Мирону ДЕРЕНЮКУ (1885-1976), котрий народився і виріс у с.Ридодуби нашого району.
У жовтні цього року виповниться 128 роки із дня народження, а 6 січня минуло 38 роки від дня смерті ієрм. Мирона (Михайла Деренюка) - настоятеля монастиря св. пророка Іллі у с.Дора. Усі, хто пам'ятає отця Мирона, засвідчують його святість, яку Бог підтверджував численними чудами тілесного та духовного зцілення за молитвами подвижника та ісповідника віри.
Цікаво знати: ким був о. Мирон для церкви, людей і свого монашого ордену, що заслужив собі таку велику нагороду на небі і у туземному житті. 22 жовтня 1885 року в с.Ридодуби Чортківського району народився хлопчик Михайло, котрого Господь вибрав собі за улюбленого учня. Якось йдучи з дому на вечірню до церкви у своєму рідному селі, спинився він на роздоріжжі біля Хреста і благально запитав: «Ісусе, що мені робити?». Почув голос: «Пора, йди». Юнак зрозумів ці слова як покликання до монашого життя.
Коли Михайло прямував до новоствореного Скнилівського монастиря Студійського Уставу, зустрів кілька юнаків, котрі розповіли, що покидають монастир, бо не витримали строгого життя. «Саме такого монастиря я шукаю», - відказав хлопець. Брати погодились прийняти його до спільноти. Нагодувавши, попросили хлопця помити підлогу. Михайло швиденько і акуратно виконав доручену справу, яка видалася йому дуже простою. Але хтось зі старших звернувся до нього і сказав: «Брате! Бачу, що підлогу потрібно ще раз добре вимити». Здивований Михайло виявив досконалий послух, ще раз повторивши працю. Настоятелі й брати, побачивши таку щиру покору, між собою перемовилися: «Він буде святим монахом». Ці слова в майбутньому стали дійсністю.
Монаше життя у Скнилові перервала Перша світова війна. Якось уночі ченці задзвонили у дзвін на північну молитву. Угорці подумали, що студити подали знак для наступу московського війська. Пояснення не допомогли. Всіх монахів кілька днів тримали на колінах у холодній воді. Звільненню посприяло тільки прохання митрополита Андрея Шептицького до австрійського цісаря в справі монахів-в'язнів у Талергофі. Однак додому їх не відпустили, а відіслали до одного латинського монастиря, а звідти взяли на фронт. Ієрм. Мирон згадував, як одного дня його одягнули у військову форму, видали карабін і набої та наказали йти на передову лінію фронту. "Я ніколи не зміг би підняти зброю на ближнього, - розповідав отець, - тому вирішив наступати по-своєму. Правою рукою виставив поперед себе чотки, а лівою -тягнув за собою незаряджений карабін. Устами і серцем промовляв Ісусову молитву: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних.» Російські солдати, побачивши такого дивного вояка, що молився, обминали його, а він таким чином перейшов лінію фронту і потрапив до російського табору. Солдати такого видовища не бачили. Перед ними стояв високого зросту, з бородою, худий монах. Привітали його вигуками: «Батюшка! Батюшка пришел!». Але угорські офіцери відіслали монаха в полон, де він перебував до кінця війни.
Після важких воєнних досвідів схм.Мирон повернувся до Унівської Лаври, яку митрополит Андрей передав монахам Студійського уставу. На жаль, здоров'я було вже не те, однак невгамовний брат не шукав собі полегшення, провадячи і надалі суворе життя. Із розповідей монахів довідуємося, що він був пекарем. Іноді доводилося цілі ночі працювати, щоб на ранок для братії був свіжий хліб. Після нічної зміни вдень не хотів робити собі відпочинку - молився ціле церковне правило. Всіх дивувала його витривалість. Навчаючи інших кухарської справи, схм.Мирон часто приповідав: «Старайся так приготувати страву, немовби самому Ісусові Христові, котрий має завітати до тебе на гостину».
У 1943 р. ігумен призначив ієродиякона Мирона настоятелем монастиря св. пророка Іллі у Дорі, де він прожив більше, ніж 30 років. Ченці Дорівської обителі підпільно проводили своє служіння в Яремчі та близьких селах. Отець Мирон зазвичай не ходив самотньо, а переважно брав зі собою брата Порфирія. Щоденно вони відмовляли ціле церковне правило, навіть тоді, коли були завантажені фізичною працею. Міліція, спостерігаючи за монахами, бачила їхню ревність, але не відважувалася переслідувати похилого віком старця Мирона. На всі прикрощі і образи з боку «кагебістів» вінвідповідав молитвою за них.
Незважаючи на переслідування, двері студійської обителі в Дорі завжди були відчинені для всіх. Кілька разів представники міліції попереджували монахів, щоби ті не приймали людей, але вірних приходило до монастиря все більше й більше. Чотири рази влада разом з міліцією та КДБ конфісковувала церковні речі та книги, а штрафів і погроз, не перелічити, але жодним способом не вдалося перешкодити ченцям здійснювати своє служіння.
В пам'яті гуцулів ієрм. Мирон залишився взірцем святості. Отці й брати відзначають надзвичайну стриманість, лагідність та смирення свого настоятеля. Господь обдарував цього покірного ченця даром лікування людських душ і тіл. Особлива риса ієрм.Мирона - вміння розуміти іншу людину, тому він був добрим сповідником.
Благодаттю Божою він був наділений даром панування над злими духами, отець читав екзорцизми над людьми, звільняючи їх від влади нечистого. Ієрм.Володимир (Василь Вороновський) розповідає, що у 1970 році на прохання батька-міліціонера допомогти синові привіз до Дорівської обителі хворого хлопчика. Ієрм.Мирон відчитав молитви і силою Ісуса Христа злий дух покинув хлопця. Подібних прикладів можна навести дуже багато.
6 січня 1976 року для історії студійського чернецтва є днем духовної радості і тихого смутку: єромонах Мирон відійшов до вічності - з'єднався з Господом правдивий ісповідник віри і святець нашої церкви.
Володимир Погорецький, «Золота пектораль»