Одна ніч на все життя

Юнаком він збагнув: ко­хання —це гра. Стаючи дорос­лим, переконувався: так, гра, захоплююча і цікава, іноді жорстока і затята, трагічна та непередбачувана.У 28 років він зустрів її. Випадково? У них була мить кохання, якому не судилося продовження. Можливо, з тієї банальної причини, що вони просто загубилися у житті.

Хто він? Приємної зов­нішності молодий чоловік із непоганим заробітком на нервовій роботі. Двокімнат­на квартира і не першої сві­жості "Фольксваген-Пасат". Надмір амбіцій та обмаль можливостей. Романтичний, ерудований, наполегливий.

Вона... Кожного місяця їздила у столицю провідува­ти своїх батьків. І завжди тільки потягом, мотивуючи своє дивне бажання чолові­кові тим, що хоча б інколи їй потрібно побути наодинці. Чоловік не розумів, як можна почувати себе самотньою, коли поруч тисячі інших па­сажирів, але мирився. Так у неї з'явилася можливість 24 години на місяць бути серед звичайних людей, якою і во­на була ще декілька років то­му. Розкіш теж приїдається. Чи кохалавона чоловіка? Напевне і сама не могла ска­зати.Коли вони зустрілися, він приголомшивїї,І7-річнукрасуню-студентку, своїми безмежними можливостями. Незчулася —а вже його дру­жина. Легкість та веселість безтурботного життя втягну­ла, всмоктала, мов губка.        

Чоловік людина жорстка, непоступлива, хоча й спра­ведлива. Ніжності та добро­ти — ні на йоту. Але з цими якостями  не досягти висот у бізнесі! Хоча її по-своєму кохав, виконував миттєво будь-які забаганки і бажан­ня...

Провідник прислужли­во відчинив двері купе і зник. Вона зайшла і на мить заклякла: на дивані сидів молодий чоловік із заплю­щеними очима. По його щоцістікала сльоза.

— Вибачте, я, певно, по­милилася! —розгублено про­шепотіла.

На обличчі незнайомця жоден м'яз не поворохнувся. "Нісенітниця якась, —поду­мала про себе, —адже купе моє. Що ж тут робить цей чо­ловік? І чому він плаче?"

Природна жіноча ціка­вість змусила її зайти у купе і зачинити за собою двері.

— Послухайте, я можу вам допомогти? — запитала вже сміливіше.

Чоловік розплющив по­віки і скляним поглядом втупився у неї. Повільно під­нявся. В його темно-синіх очах вона побачила невга­мовний біль і розпач. Глухим здавленим голосом, майже не розмикаючи вуста, промовив приречено:

— Можете! Одна вродлива, але підла дівчина зрадила мене. І цим знищила мою душу, — крізь сльози дивився на неї. —А ви фантастично ча­рівні. Тому зробіть мені пос­лугу, позбавте мене життя. І він простягнув їй... пісто­лет.

Вона перелякано відсах­нулася. Це привело його до тями. Він потріс головою і подивився на власну доло­ню, що стискала зброю (насправді - китайську запальничку).

- О,Господи...Вибачте...Я сам не свій... Що я тут роб­лю?.. Що ви тут робите?.Хто ви?.. —гарячково гово­рив, ховаючи пістолет за по­яс і збираючись вийти з ку­пе.

Збагнувши, що чоловік особисто їй не загрожує, жінка заспокоїлася і,сповне­на співчуття та жалю, запро­тестувала:

— Та нічого, не йдіть. Ви, напевно, купе зплутали. Але це й не дивно. Вам не можнау такому стані на люди. По­сидіть зі мною. Заспокойте­ся. У мене коньяк є. Зараз вип'ємо, поговоримо, —заме­тушилася, майже силою не відпускаючи незнайомця. А в голові сновигала думка: "Що я роблю?"

Потяг рушив. Позаду за­лишився вокзал. Замиготіли дерева і будинки. Випили, він поволі заспокоювався. Зі смутком в очіх дивився на неї. З гіркотою в голосі відповідав на запитання. Зако­лисані дорогою, розповідали одне одному про себе. Вона — про своє розкішне, але не­потрібне життя. Він скупо повідав про власне, ненав'яз­ливо акцентуючи її увагу на історію про дівчину, яку він кохав понад усе на світі, а во­на виявилася підлою і нев­дячною особою. Знову прос­тупили сльози. Вона кинула­ся заспокоювати.

Він із за­хопленням зізнався, що більш чудової жінки, аніж вона, навіть не міг собі уяви­ти. Іщо йому соромно за свій вчинок. І що коли такі богині є на світі —то  у ньому є сенс жити. І викинув пісто­лет у вікно. Вона нагородила його вдячним поглядом, щаслива своїм впливом на нього.    

Зачаровано слухала його тихий приємний голос. Він гарно і цікаво говорив, дотепно жартував. Згодом палко і ніжно цілував, лагідно пес­тив...

Нестримне бажання по­несло її душу, мов бурхливу гірську річку, йому назус­тріч.

А потім був весняний сві­танок. Вона зійшла у Фасто­ві, до Києва взяла таксі. Він, розімлілий від щастя, зали­шився дрімати у сонному по­тязі. Так, вона навмисно втікала від нього. Вирішила зробити це тоді, коли в її уя­ві раптом постала кремезна постать, тупе обличчя і кам'яний кулак чоловікових охоронців. Коли сідала у метро, яке любила з дитинс­тва, на мить здалося, що у натовпі промайнули ті самі темно-сині очі. Згадала, що у Тернополі бачила їх уже не раз. Зрозуміла, що невипад­ково. У серці млосно запек­ло.

Він більше ніколи не ба­чив її. Вона вмовила чолові­ка купити будинок у Ялті й негайно переїхати туди.

Мовляв, змалечку мріє про море і вже задихається у цій клятій провінції. Той здивувався, проте виконав її заба­ганку —адже по-своєму лю­бив її.

Незабаром у них з'явив­ся первісток —писклявий згорточок з такими ж гарни­ми блакитними очами, як у неї, а може, синіми, мов вес­няне небо...

Віталій Гнатюк