П'ятниця, 02 серпня 2013, 23:03
Народні традиції та обряди, духовні й моральні норми та принципи — надбання багатьох поколінь українців. Як зберегти їх у нинішньому глобалізованому світі? Якими мають бути сімейні цінності? Про це розмовляємо із Зоряною Удич, викладачем Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, кандидатом педагогічних наук.
— Зоряно, які спогади дитинства пов’язані у вас із народними традиціями, святами?
— Моє дитинство припало на радянські часи, і релігійні свята доводилося відзначати потайки. Батько був офіцером. Він загинув в Афганістані, коли мені було п’ять років, братові — півтора. Дідусь по батьковій лінії — директор школи, бабуся — вчителька, тож про те, щоб відкрито йти до церкви, не могло бути й мови. І все ж батьки примудрилися нас із братом охрестити у ранньому віці, а на Різдво і Великдень ми будь-що намагалися приїхати до маминих батьків на Бережанщину. Тут шанували всі традиції: народні, релігійні, сімейні… У цьому домі знали багато колядок, щедрівок, гаївок. Разом з дорослими співали і ми, діти. Особливо пам’ятаються Зелені свята, можливо, тому, що це літо, багато різнотрав’я. Мій дідусь по матері був лісничим, він ішов до лісу, приносив гілля дерев, прикрашав ним ворота, хату, господарські будівлі, запихав у піддашшя. Слід сказати, що на деякі види дерев в українського народу було табу. Наприклад, ніколи не клечали дубом, березою, тополею. Здебільшого маїли липою, кленом, ясеном. Долівку в домі вкривали татарзіллям, м’ятою, любистком, чебрецем та іншими травами. Це робили у суботу, а в неділю йшли до церкви, потім усією родиною збиралися за святковим столом. Трійця поєднує в собі і язичницькі мотиви (перехід від весни до літа), і християнські (символізує триєдиного Бога). Її ще називають П’ятдесятницею, бо відзначають на п’ятдесятий день після Великодня. У цей день на апостолів зійшов Святий Дух, після цього вони почали розуміти різні мови і ними проповідували вчення Христа. А ще кажуть, що Господь у цей день створив Землю і встелив її запашними квітами і травами.
— Чи шанують ваші студенти традиції батьків і дідів?
— У нас переважно навчаються вихідці з села, тож вони не відірвалися від свого коріння. Та й міські студенти мають родичів у селі, тому знають українські звичаї та традиції. А загалом багато залежить від сім’ї: якщо тут їх плекають, то діти всмоктуватимуть народне змалку, а коли виростуть — передадуть своїм дітям. Студенти під час практики в школі разом з учителями готують виховні заходи релігійного спрямування, розучують з дітьми колядки, гаївки, часто долучаються до цього й батьки. Нації, яка зберігає свою ідентичність, не страшні процеси глобалізації й забуття серед інших цивілізацій. Вона розуміє, де її коріння, в якій би державі не довелося жити.
— Переконалися в цьому, побувавши у Штатах?
— Туди я поїхала за освітньою програмою, вигравши конкурс. У групі були педагоги, науковці, медики. Жили у родинах української діаспори. Цілий район у Чикаго заселений українцями. Його ще називають українським селом. Тут є наші церкви, музеї, недільні школи, активно діють громадські організації. Тутешня діаспора ніби законсервувала в собі давні українські традиції та звичаї і свято їх дотримується, передає своїм дітям та онукам. Це стосується передусім представників попередніх хвиль еміграції. У тих, хто нині їде за океан, світогляд дещо інший, вони розчаровані, їх цікавить матеріальне збагачення. Не смію засуджувати їх, хоч на цьому ґрунті є певні протиріччя між ними і тими, хто приїхав раніше, здобув певну стабільність і матеріальне забезпечення. Але можна бути певним, що з часом і в них превалюватимуть почуття збереження своєї ідентичності, свого коріння.
— І ви, і ваш чоловік Олег — відомі у Тернополі пластуни. Яка роль «Пласту» у вашому житті?
— У «Пласті» я з сьомого класу, а чоловік Олег узагалі з перших днів його відродження, тобто з 1991-го. То були незабутні роки становлення української державності, в суспільстві домінував національний світогляд. Саме на засадах національної свідомості та ідеології заснована наша організація. Її головний закон — Бог і Україна. «Пласт», якому виповнилося сто років, — це добра школа на все життя: я навчилася розставляти пріоритети, виховувати силу волі, цінувати час, дбати про здоров’я. Заснувала курінь імені Катерини Білокур, який за підсумками всеукраїнського конкурсу 2012 року на кращий курінь посів перше місце. Головне завдання куреня, до якого входять дівчатка, — плекати українські звичаї, традиції, народне мистецтво. Від керівництва куренем тепер відійшла, але входжу до експертної групи всеукраїнського «Пласту», завданням якої є вдосконалення програми виховання молоді відповідно до її запитів і потреб суспільства. Істориком також стала значною мірою завдяки цій організації, хотілося самій дошукуватися до істини, досліджувати, що було з нашим народом. Щоправда, і мій дідусь по батьковій лінії, і мама також історики. Можливо, це у мене в крові. Досі з чоловіком є активними пластунами. До цієї організації входять і наші донечки: десятирічна Мар’янка і семирічна Соломійка. Вони вже знають, що таке ходити в походи, спати у наметі, стрибати через ватру.
— Який ваш ідеал родинного життя?
— По суті, нас з братом виховувала сама мама, але батько завжди був присутній у нашому житті. У батьків було велике кохання, і ми не могли не почерпнути з цієї криниці.
— Як прищепити дітям цінності й традиції свого роду, свого народу?
— Нічого особливого робити не треба. Живіть ними — і діти самі їх усмоктуватимуть, а настане час — понесуть у свої сім’ї. У неділю всією родиною йдемо до церкви — і діти з нами. На свята обов’язково відвідуємо мою маму й бабусю, які мешкають у Тернополі, а потім їдемо до Олегових батьків у село. Купив мені чоловік вишиванку — і дівчатка захотіли. Тут уже бабуся Соня постаралася. Намагаюся навчити донечок усіх премудростей хатньої роботи — знадобиться у житті. Певна, що де б не жили, як би не склалася доля, вони завжди шануватимуть наші звичаї, любитимуть свій рід, Україну.
Любов ЛЕВИЦЬКА, Голос України
Худобиськи які