Середа, 04 вересня 2013, 22:21
Хочу розповісти про долю уродженця Хоросткова Петра Бевського – чоловіка, який йдучи у невідомість, що привела до уманської тюрми – залишився живим. Вважаю це своїм обов’язком, бо не маємо права забути кожного українця, який хотів бачити свою Україну у волошковому вінку.
… Петра Бевського заарештували 28 лютого 1941-го, а 2- го липня він у тисячній колоні із такими ж немилосердно закатованими, змореними голодом і спрагою, під палючим липневим сонцем в чоботах (майже всі були арештовані взимку), що натерали їм ноги до кісток – був у числі тих, кого пішим ходом погнали на Умань. З розповідей ми уже знаємо, що дорогою обезсилених розстрілювали, добивали прикладами; тих, хто дійшов до назначеного катами місця, загнали на подвір’я тюрми, відтак – по камерах усіх поверхів; тих, хто не помістився – в камери підвалу. До такої зашторхнули й Петра. З думкою, що пережите страхіття позаду, в’язні помолилися Богу і, притулившись один до одного, сидячи, бо не було місця лягти – вкрай зморені, заснули. А вранці…
Щойно зійшло сонце, камеру відчинили енкаведисти; наказали встати для перевірки, і тільки-по бранці піднялися, на долівку їх одразу ж вложили автоматні черги. Коли стрілянина стихла, Петро зрозумів, що куля його “не знайшла”. Він лежав під вбитими, із смертельних ран котрих на нього стікала гаряча кров…
Переконані, що розстріляли всіх, енкаведисти не зачинивши дверей камери, подалися геть, а Петро поволі вибрався з-під тіл убитих, виповз (чомусь не міг піднятися на ноги) на подвір’я, доповз до бурянів і пересидів в них до смерку. Впевнившись, що червоні повтікали, а коричневі, які ось-ось мали прийти, ще “в дорозі”, хоча в небі уже шугали німецькі “месери”, Петро подався за місто. Зайшов у лан кукурудзи; щоб вгамувати голод, насмоктався кукурудзяного соку і, змучений морально і фізично – заснув. А вранці пішим ходом, тією ж, скропленою кров’ю українців дорогою, подався додому. Йшов із двома відчуттями: радість волі і страх зустрічі з відступаючими “червоними”, чи з наступаючими німцями, бо розумів – перші розстріляють як дезертира, другі – як шпигуна. На щастя, обминуло його лихо в дорозі, і знесилений переступив він одного дня поріг своєї рідної хати…
Пережив Петро лихоліття війни, з надією, що лиха доля уже не поверне до нього, складав плани на майбутнє. Але, але… В 44-му прийшли “другі визволителі” і… знову чортківська тюрма, відтак суд і 15 років сталінських таборів за те, що українець, за те, що не вбили в Умані.
Дев’ять років і десять місяців відбув Петро у таборах. За що? Зрозуміло – за те, що бажав Україні бути “під чистим символом небес”. На жаль, пан Петро відійшов у інший світ, а скільки б він міг розповісти. Щорічно, уже декілька років поспіль, я нетерпляче очікую липень, щоб поїхати в Умань. Я щаслива, що маю можливість низько вклонитися українцям-патріотам, схилити голову у підніжжя їхніх могил, знаних і, звичайно, – перед сотнями тисяч досі невідомих. Нехай земля їм буде пухом. Вічна їм пам’ять від вдячних нащадків.
Євстахія Бабій, колишній політв’язень, с. Долина
Худобиськи які