Як розпочинається день звичайної людини? Сніданок, поцілунок близької людини, домашні клопоти, в кого діти, робота, обід, вечеря тощо. І так з дня в день ми крутимось в сірій буденності, не помічаючи, окрім себе, нікого. Ми нарікаємо, що нам погано жити, плачемось на колишніх чоловіків, жадібних батьків, коханок чи коханців, при цьому у всьому звинувачуючи державу... 

Вона сиділа за останнім столиком у кафе в цілковитій самотності. Помішувала ложечкою гарячий шоколад і сумно дивилася перед собою. Зі сторони, мабуть, виглядала покинутою та стомленою. Вона думала про нього і їй пригадувалися слова з пісні її улюбленої групи: "Відпусти. Я благаю, відпусти ..." Ні, він не благав відпустити, він взагалі ні про що не благав, принаймі її. Вона завжди, випереджуючи його прохання, давала йому все першою. А він?

Осінь... Пора відчаю, смутку і до болю сліпої безпорадності. Для Олени ця пора стала карколомною в її житті. Адже саме в цей період відбувалися події, котрі постійно випробовували жінку, завдавали нових і нових ран на її і так скаліченому серці.

У звичайному провінційному містечку жила звичайна сім'я — чоловік, дружина, дитина. Чоловік займав хорошу посаду у міській раді, дружина доглядала дім. Дочка навчалась у середній школі. Раз у 3-4 роки — ремонт, щосуботи — генеральне прибирання, в неділю — поїздки на дачу, серед тижня — сварки пошепки, щоб не почули сусіди. На перший погляд — все, як у всіх, все, як завжди. Проте тільки на перший погляд.